Окупація Росією Криму та військове вторгнення до східної України призвели до того, що більш ніж півтора мільона людей були змушені покинути свої домівки і поїхати, щоб врятуватися від військових дій або переслідувань за свої погляди.
Зараз, півтора роки по, коли значна частина переселенців облаштувалися на нових місцях, стає зрозуміло, що проблеми, викликані вимушеним переселенням, не обмежуються матеріально-побутовим аспектом.
Окупація не тільки вигнала нас з наших домівок — ми були викинуті з безперервності власної історії.
Поспіхом збираючи гроші та документи, ми залишили бабусини фотоальбоми, мамині прикраси і свого першого целулоїдного пупса, всі ці дрібниці, що фіксували наш рух в часі. Це те, що не забирають. Це не допомагає влаштуватися на новому місці. Це не робить нове життя кращім або успішнішим. Довгі роки ми не усвідомлюючи цього накопичували мовчазні свідоцтва нашого існування, а в критичний момент позбулися їх як непотрібу, і через це фактично лишили себе матеріальної пам’яти. Це травма, масштаби якої ще доведеться усвідомити.
Відірвані від свого коріння, позбавлені минулого, непевні в своєму майбутньому, не маючи опори у теперішньому, ми не можемо рухатися далі, аж ця втрата не буде усвідомлена, описана, проаналізована, а порожнеча, що з’явилася, — заповнена.
Кожен з учасників проекту розповідає о досвіді втрати від першої особи, як безпосередній учасник травматичної події, за допомогою доступного художнього інструментарію анализуючи можливість реконструкції своїх власних пам’яток.
